Давні германці (частина 3)

Рунічне письмо

Найдавнішим видом писемності у германців було рунічне письмо. Тацит у своїй “Німеччині” писав, що германці надавали особливе значення ворожінню-жеребкуванню: розкидавши на шматку тканини палички з вирізаними на них знаками і прочитавши молитву, жрець брав навмання три палички і гадав, читаючи знаки на них. Ці знаки, що вважалися магічними, були літерами рунічного письма, алфавітом першого зв’язного письма в давніх германців. Назва літер – «руни» – утворено від основи, що мала значення “таємниця” (пор. гот. runa – «таємниця» і німецьке дієслово raunen – «таємниче, крадькома шепотіти»). Рунічний алфавіт германців, так звані “старші руни”, налічував 24 знака. За першими шести буквами він отримав назву “футарк” (futhark). Ці знаки являють собою комбінацію вертикальних і похилих ліній.

Руни використовувалися переважно в магічних, культових цілях. Знання рун було професійною таємницею жерців і передавалося з покоління в покоління. Призначення рунічних написів – захищати власника предмета від злих сил і від ворогів, охороняти небіжчиків і утримувати їх в могилі і т.д. Писалися (вирізалися) руни на дереві, кістці, камені (надгробках), пізніше на металі, зокрема на виробах із золота. Так як дерев’яні предмети за рідкісними винятками не збереглися, то і рунічних написів дійшло до нас дуже небагато, особливо мало їх у Німеччині та Англії, дещо більше в Скандинавії. Всього виявлено 150 предметів з рунічними написами, що відносяться до 3 – 8 ст. Це предмети або деталі озброєння (спис, рукоятка меча, насадка на щит), прикраси і амулети (обручка, браслет, медаль-брактеат), надгробні камені й т.д.
Більшість написів являють собою окремі слова (часто власні імена). Кожна руна сама по собі теж могла мати магічне значення, тому нерідко виписувався весь алфавіт або його частина, що повинна була приносити, за віруваннями давніх германців, удачу в різних видах діяльності і захищати від нещасть.
Стислість, фрагментарність багатьох рунічних написів, їх погане збереження і магічний сенс – причини того, що значну їх частина (близько третини) не вдається розшифрувати. До цього слід додати, що і в багатьох написах, які вважаються розшифрованими, є спірні частини.

Рунічні пам’ятники континентальних германців відносяться головним чином до епохи Меровінгів (6 – 8 ст.). Це в основному амулети і фібули (застібки для одягу) з нанесеними на них рунічним алфавітом, короткими написами магічного змісту або рядами рун, непідвладними тлумаченню. Остання за часом знахідка, створена в 1945 р., – запис футарка в рукописі з монастиря Фульда (8 – 9 ст.).

З рунічних пам’ятників в Англії найбільший інтерес представляють напис на шкатулці з Нортумбрії і вірш релігійного змісту на кам’яному Рутвельському хресті в Шотландії. Відповідно до фонетичної особливості  інгвеонських діалектів число рун у англосаксів було збільшено спочатку до 28. Така кількість рун засвідчена, зокрема, в рукописі 7 ст., так званому “Зальцбузькому  кодексі”  (“Codex Salisburgiensis”), № 140). А староанглійська “Рунічна пісня” 9 – 10 ст. містить вже 33 руни. Англосаксонський футарк (так. futhork) є, таким чином, розширеним варіантом континентального з його 24 рунами.
Мова найдавніших рунічних написів – проміжна ланка між германською мовою-основою, форми якої можна тільки реконструювати, і мовами найдавніших писемних пам’яток різних германських народностей. Давньорунічна мова більш архаїчна за готську, у ній збереглися більш давні граматичні явища, ніж у мові всіх інших давньогерманських пам’яток, зокрема основотвірні голосні.

Специфіка застосування рунічного письма знайшла відображення в лексиці германських мов. Так, нім. Buchstabe (Buche + Stab) – «буква» спочатку означало «букова паличка» (пор. гот. boka – «буква», мн. bokos, да. bocstaef). Німецьке дієслово lesen – «читати», яке спочатку означало «вибирати, підбирати» (розкидані букові палички), зберегло це значення як менш вживане поряд з новим «читати», старе ж найкраще збереглося в дієслові auflesen – «підбирати» і у ряді складних іменників, наприклад, Weinlese – «збір винограду». Англійське дієслово (to) read – «читати» спочатку означає «вгадувати, відгадувати» (пор. нім. raten – «відгадувати»), а дієслово (to) write – «писати» мало  раніше значення «дряпати, видряпувати» (пор. нім. ritzen – «дряпати» і reissen в значенні «креслити», а також нім. Reissfeder – «рейсфедер».

У процесі християнізації (4 – 12 ст.) германці знайомляться з латинським письмом (готи – з грецьким), в результаті чого до 9 ст. рунічне письмо на території Франкської держави, а до 11 ст. на Британських островах повністю витісняється латинським. У Скандинавії, де рунічна письмова традиція виявилася більш стійкою, рунічне письмо не зникло повністю, а було перенесено на пергамент і використовувалося не тільки в культових цілях, але і (як, наприклад, у Данії в 13 ст.) для запису законів аж до 16 ст. У Швеції рунами в приватних записах користувалися ще в 16 – 17 ст. Спроби в Швеції відродити рунічне письмо зазнали невдачі: руни не змогли конкурувати ні з латинським, ні з так званим “готичним” шрифтом.

Рунологія як самостійна наукова дисципліна зародилася в 70-і рр. 19 ст. Її основоположником був датський вчений Людвіг Віммер. Дуже великий внесок у розвиток рунології  внесли норвезькі вчені Суфюс  Бугге і Магнус Ульсен, шведські вчені Отто фон Фрізен, Еліас Вессен і ряд інших дослідників. І якщо, незважаючи на зусилля рунологів, ряд написів досі не розшифровано, а інтерпретація багатьох спірна, це пояснюється складністю матеріалу і його фрагментарністю. Для розшифровки написів необхідно залучати дані суміжних наук. Як сформулював це рунолог Карл Марстрандер, “рунологія – це палеографія, лінгвістика, археологія і міфологія”.  Дійсно, нерідко лексичне значення слова якого-небудь рунічного напису  зрозуміло, але яку функцію виконував цей текст, залишається загадкою.

Не цілком ясне і походження рунічного алфавіту. Деякі руни виявляють явну схожість з буквами латинського алфавіту, інші – грецького. Тому одні вчені намагалися вивести рунічний алфавіт з латинського, інші – з грецького. В середині 19 ст. була вперше висловлена ​​думка про походження рун з одного з північно-італійських алфавітів. Відповідно до цієї гіпотези, руни, виникнувши на півночі Італії в 2 – 3 ст., були потім перейняті найбільш південними із західно-германських племен і поступово поширилися на північ, переходячи від одного германського племені до іншого. Ця гіпотеза має на даний момент найбільше число прихильників. Правда, деякі руни не мають прототипів в жодному з північно-італійських алфавітів; загадкою залишається і алфавітний порядок рун.

Рунічне письмо було одним з найважливіших культурних завоювань германських племен в епоху Великого переселення народів. Однак з огляду на своє переважно культове призначення воно не могло отримати і не отримало значного поширення.

Латинське письмо

Широкий розвиток писемності давньогерманськими мовами відноситься до епохи раннього середньовіччя (6 – 11 ст.) І пов’язаний з процесом християнізації германців і засвоєнням елементів греко-римської освіченості панівним класом ранньофеодального суспільства, що формувався в рамках варварських германських держав. Усі найважливіші соціальні та культурні функції майбутніх національних мов у цих державах виконувала латина, єдина письмова та літературна мова того часу. Латина була і мовою церкви; монастирі і монастирські школи, що виникли при них, були не тільки розсадниками клерикальної освіти, а й головними осередками культури, а ченці і клірики – майже єдиними освіченими і просто грамотними людьми свого часу. Освіта і писемність носили в цю пору майже виключно клерикальний – релігійно-церковний і богословський – характер. Так як латина була мовою незрозумілою і недоступною широким масам, та й більшості представників верхівки ранньофеодального суспільства, перші зв’язні записи своєю, рідною мовою з’явилися в германців як підсобний засіб при навчанні латині, а також з метою церковної пропаганди. Для записів на своїх до того практично неписьменних мовах західні і північні германці звернулися до латинського алфавіту (східно-германське плем’я готів створило свою писемність на основі грецького алфавіту). При цьому вони зіткнулися зі значними труднощами. У латинському алфавіті не було букв для цілого ряду звуків в різних германських мовах, для передачі відмінностей голосних за ознакою довготи і стислості, закритості та відкритості й т.д. Монастирські школи по-своєму, кустарно пристосовували латинський алфавіт до потреб рідної мови, а наявність в цей період різних цілком рівноправних діалектів ще більш збільшувалась різнобій у написанні одних і тих же слів, у передачі одних і тих же звуків, і без того дуже значних  через відсутність загальноприйнятих орфографічних правил і норм. У латинський алфавіт вносилися різні зміни, головним чином доповнення у вигляді нових букв і поєднань літер (наприклад, буква w в алфавітах більшості германських мов, поєднання букв ch для позначення глухого задньоязикового щілинного приголосного [x] та ін.) Або діакритичних знаків (наприклад знак для позначення умлаута). В даний час алфавіти німецьких мов, в основі яких лежить латинський алфавіт, і за кількістю, і за складом букв дещо відрізняються один від одного і від алфавіту латинської мови. Одні й ті ж букви можуть в різних мовах служити для позначення різних звуків, а один звук може позначатися різними буквами.

Традиційні орфографії германських мов складалися протягом багатьох століть, вони відрізняються непослідовністю і виявляють чимало протиріч, зокрема наявністю в словах невимовних букв, і не позначаються окремими буквами звуків. Особливо багато невимовних букв в написанні англійських слів. І взагалі в англійській орфографії спостерігається глибокий розрив між архаїчним написанням дуже багатьох слів і їх зміненою вимовою – розрив, який доставляє чимало неприємностей самим англійцям, не кажучи вже про іноземців, і який викликав до життя поняття spelling в його специфічному сенсі.
На рубежі 8 – 9 ст. у Франкській державі був вироблений на основі існуючих до цього варіантів латинського алфавіту новий, невеликі за розміром літери якого отримали назву «каролінзькі мінускули» (пор. лат. minusculus – «менший»). Цей алфавіт відрізнявся від своїх попередників більшою чіткістю і впорядкованістю письма, їм користувалися в Західній Європі аж до 12 ст. (коли він був витіснений “готичним” шрифтом).

У кінці 15 ст., в епоху Відродження, в Італії був створений шрифт для друкованих пресів, що отримав назву “антиква”. Це був варіант латинського шрифту, округлі форми букв якого представляли собою свідоме повернення (в знак протесту проти “варварського” готичного шрифту) до каролінзьких мінускул, які в той час вважалися взірцем класичних латинських букв (лат. Littera antiqua). Починаючи з 16 ст. антиква отримала широке поширення в країнах Західної Європи, і з часом були створені різні варіанти антикви. У  Німеччині нею користувалися переважно при друкуванні іноземних текстів, а до 18 ст. – й іноземних слів, що опинилися “вкрапленнями” у німецькому тексті. І в даний момент латинський шрифт, що розповсюдився разом з німецькими і романськими мовами далеко за межами Західної Європи, представлений у вигляді різних варіантів антикви.

Готичне письмо

Приблизно в 11 ст. в Італії на основі латинського алфавіту виник новий тип письма – гостре чернече письмо, з кінця 11 ст. розповсюджене  і в інших країнах Європи. У середні ж століття, в 13 – 14 ст., у Західній Європі виник новий, що прийшов на зміну романському, стиль архітектури. Він виник як стиль культових будівель – католицьких соборів і церкви. Його призначенням було висловити засобами архітектури християнську ідею відмови від всього земного, звернення всіх помислів і надій вгору, до небес, бога. Цей стиль дав світовій культурі такі шедеври архітектури, як собор Нотр-Дам у Парижі й Св. Стефана у Відні, Вестмінстерське абатство в Лондоні, собори в Страсбурзі, Кельні, Наумбурзі, Мілані, Руані, Празі та багато інших.
Епоха відродження, протиставивши своє світське, гуманістичне світовідчуття безроздільного панування церкви в області ідеології, культури і мистецтва, негативно і навіть вороже ставилася до всього, що було пов’язано з християнською ідеологією, з мистецтвом, яке перебувало під її впливом, у тому числі архітектурою. А так як символом варварства для гуманістів були германські племена (готи, вандали та ін.), то стиль середньовічної церковної архітектури гуманісти 15 ст. стали презирливо називати “готичним”, тобто “готським” (пор. нім. gotisch, англ. gothic – «готичний» і «готський»). Ту ж назву отримало вугласте, гостре письмо. Назва прищепилася і з часом втратила своє оцінне забарвлення. Ні готичний стиль в архітектурі, ні готичний шрифт, зрозуміло, ніякого відношення до готів не мають.

Подальшим розвитком готичного шрифту в 15 ст. з’явилася так звана “фрактура” (нім. Fraktur від лат. fractus – «ламаний»). Зачатки фрактури виявляються вже в 14 ст. у рукописних документах імперської канцелярії в Празі. Як друкарський шрифт фрактура була введена на початку 16 ст. за безпосередньої участі А. Дюрера, видатного художника німецького Відродження.

У більшості європейських держав, де готичний шрифт (фрактура) знайшов більш-менш широке застосування в середні віки (Німеччина, Англія, Франція та ін.), він з часом був витіснений латинським. Тільки в Німеччині він влаштувався міцно і надовго, істотно потіснивши латинський. Йому навчали в школі, ним друкували книги і періодичні видання, ним користувалися в приватному листуванні. З 18 ст. неодноразово виникали тенденції до відмови від готичного шрифту (Ф. Шиллер, брати Грімм), але до 1945 р. він залишався в Німеччині основним шрифтом. У період панування фашистської диктатури готичний шрифт був  визнаним “споконвічно  німецьким”. Після Другої світової війни готичний шрифт поступово поступив латинському майже всі свої позиції. Основна причина – прагнення зробити німецьку друковану продукцію більш доступною для іноземного читача. Готичний шрифт використовується і в наш час в різних країнах – частково за традицією, частково заради його декоративності – при оформленні заголовків, оголошень, вивісок і т.д.

 
 
0 ответы

Ответить

Want to join the discussion?
Feel free to contribute!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *