Германські мови

Германські мови – група споріднених мов західного ареалу індоєвропейської сім’ї. Ареал сучасного поширення німецьких включає територію ряду країн Західної Європи (Великобританія, НДР, ФРН, Австрія, Нідерланди, Бельгія, Швейцарія, Люксембург, Швеція, Данія, Норвегія, Ісландія), Північної Америки (США, Канада), півдня Африки (ПАР), Азії (Індія), Австралії, Нової Зеландії. Загальне число мовців бл. 550 млн. чоловік. Германські мови традиційно поділяються на 3 підгрупи: північну (шведська, датська, норвезька, ісландська, фарерська), західну (англійська, німецька, нідерландська, люксембурзька, африкаанс, фризька, ідиш) і східну (вимерлі готська, бургундська, вандальська, герульська).

Розвиток германських мов від племінних діалектів до національних літературних мов пов’язаний з численними міграціями їх носіїв. Область первісного розселення німецьких племен охоплювала південну частину Скандинавського півострова, півострів Ютландія і територію Шлезвіг-Гольштейн. Німецькі діалекти найдавнішої пори поділялися на 2 основні групи: скандинавську (північну) і континентальну (південну). У 2-1 ст. до н. е. частина племен зі Скандинавії переселилася на південне узбережжя Балтійського моря, в пониззя Вісли і Одера, і утворила східнонімецьку групу, що протистоїть західно-германській (раніше південній) групі племен, що мешкали між Ельбою і Рейном. З середини 2 ст. до н. е., в епоху “великого переселення народів”, готи, що належали до східно-германських племен, просуваються на південь, в причорноморські степи, звідки проникають на територію Римської імперії і потім через Галлію на Піренейський півострів. Після падіння остготського королівства в Італії (5-6 ст.) і вестготського королівства в Іспанії (5-8 ст.) носії готської мови змішалися з місцевим населенням. Усередині західнонімецького ареалу в 1 в. н. е. виділялися 3 групи племінних діалектів; інгвеонський (північноморський), іствеонський (Рейнсько-везерський) і ермінонський (приельбський). Переселення в 5-6 ст. частини інгвеонських племен (англи, сакси, юти) на Британські острови зумовило відокремлений розвиток надалі давньоанглійської мови. На континенті іствеони (франки) поширилися на захід, в романізовану північну Галлію, де в кінці 5 ст. було утворено двомовну державу Меровінгів. Під владою франків в рамках держави Меровінгів і Каролінгів (5-9 ст.) відбулося об’єднання західно-германських племен (франків, алеманів, баюварів, турінг, хаттів), а також саксів, що переселилися в 4-5 ст. з узбережжя Північного моря в області Везера і Рейну, що створило передумови для пізнішого формування давньоверхньонімецької мови як мови німецької народності. Ермінони (алемани, баювари) з 1 ст. н. е. пересуваються з басейну Ельби на південь Німеччини і стають надалі носіями південно-німецьких діалектів. В основу нижньонімецьких діалектів ліг давньосаксонський, який входив спочатку в інгвеонську групу і випробував згодом потужний вплив франкських діалектів. У результаті взаємодії франкських діалектів з фризьким і саксонським в 9-11 ст. створюються умови для виникнення нідерландської мови. Група скандинавських діалектів після їх відокремлення в 5 в. від континентальної групи внаслідок поступової міграції їх носіїв на північ і південь ділиться з 7 ст. на східну і західну підгрупи. На базі східно-скандинавських діалектів пізніше утворюються шведська і датська мови, на базі західно-скандинавських – норвезька. Заселення в 9-10 ст. Ісландії та Фарерських островів вихідцями з Норвегії призвело до становлення ісландської і фарерської мов. З новітніх германських мов ідиш сформувався в 10-14 ст. на основі верхньонімецьких діалектів з включенням семітських і пізніше слов’янських елементів, мова африкаанс виникла в 17 в. в результаті змішування нідерландських діалектів з німецькою, англійською, французькою мовами, а також з деякими африканськими мовами і з креольсько малайсько-португальською мовою.

Відмінні особливості німецьких, які виділяють їх серед інших індоєвропейських: динамічний наголос на першому (кореневому) складі, редукція ненаголошених складів, асимілятивне варіювання голосних, загальногерманське пересування приголосних, широке використання аблаута, як фономорфологічного засобу, утворення слабкого претериту за допомогою дентального суфікса, 2 відмінювання прикметників: сильне і слабке.

Вже на найдавнішому етапі розвитку германських мов поряд з ознаками, що об’єднували ті чи інші групи мов, виділяються ознаки, характерні для кожної з них окремо. Відображенням колишньої гото-скандинавської мовної єдності є наступні риси: гуттуралізація (веляризация) загальногерм. -uu- і -jj-, утворення форм 2-ої ос. од. претериту за допомогою перфектного закінчення -t, наявність 4-го класу слабких дієслів з суфіксом -na-, утворення дієприкметників I жіночого роду за допомогою суфікса -in- та ін. До специфічних нововведень готської мови після її відокремлення відносять розширення коротких голосних i, u перед r, h, hv (так зване готське переломлення), звуження голосних середнього піднесення e, о, звуження дифтонгів ai, au. Хоча генетична спільність західно-германської групи діалектів досі піддається сумніву, на їх історичну єдність вказують такі явища: західно-німецьке подовження приголосних, перехід загальногерм. th>d (давньоверхньо-нім. t), випадання лабіального елемента в поєднаннях задньоязикового з подальшим u (w), утворення особливої ​​форми інфінітива, утворення Презенс дієслова “бути” шляхом контамінації індоєвроп. коренів *es- і *bhu-, розвиток нових сурядних і підрядних союзів та ін. Особливе місце в західно-германській групі належить інгвеонським діалектам, для яких характерний ряд специфічних ознак (т. зв. інгвеонізми): перехід герм. ei > AЕ, збереження голосних i, u перед m незалежно від характеру подальшого гласного, випадання носових перед спірантами, асибіляція k, g (заміна вибухових африкатів з шиплячим компонентом) перед голосними переднього ряду і j, метатеза r, загальне закінчення в дієслівних формах 1-3-ої ос. мн., уніфікація форм ім. і вин. відмінків в сильному відмінюванні прикметників чоловічого роду, форми особових займенників без кінцевого -r та ін.

Доказом наявності контактів між західнонімецькими та скандинавськими діалектами після відходу східно-германських племен зі Скандинавії служать загальні інновації (1- 5 ст. н. е.): розширення герм. e> a> ee, чергування i ~ e,    u ~ о, перехід z в r (т. зв. ротацизм), втрата редуплікаціі в дієсловах, дентальний суфікс претериту та ін. Після 5-6 ст. в загальноскандінавскій мали місце зміни, які відокремили її від західно-германської групи: зникнення початкового j і відпадання w перед губними, численні асиміляції приголосних, виникнення висхідних дифтонгів, поява суфігованого означеного артикля, зворотно-пасивна форма дієслова на -sk, -st. У 7-8 ст. відбувається диференціація стародавніх скандинавських мов за рядом ознак на західні і східні, надалі поступилася місце їх поділу на континентальні (датська, шведська, норвезька) і острівні (ісландська, фарерська).

У сучасних германських мовах загальні тенденції розвитку проявляються в подібності і розходженны між ними. Вихідна система загальногерманського вокалізму (i, u, e, а, довгі і:, u:, ae:, о:, eu, ai, au) зазнала значної модифікації в результаті численних перегласовок, переломлень та інших фонетичних процесів (наприклад, «великий зсув голосних» в англійській мові, зміни в наборі і розподілі довгих і коротких голосних в ісландській, розвиток дифтонгів в фарерській). Для германських мов характерна опозиція коротких і довгих голосних, причому відмінності між деякими фонемами не тільки кількісні, а й якісні (пор. англ. [і] – [і:l, [о] – [o:]). Дифтонги представлені у всіх мовах, окрім шведської, кількість і характер дифтонгів розрізняються за мовами (пор. 3 дифтонги в німецькій з 26 дифтонгами і 6 трифтонгів в фризькій). Редукція закінчень мала місце у всіх германських мовах, крім ісландської, шведської, фарерської мов. У кінці слів і більшості мов відзначена редукована [е], але в ісландській кінцеві – [е], [і], [j], у шведській – [а], [е], [і]) [u]. Чергування голосних, обумовлене історично палатальною і велярною перегласовками, найбільш характерне для ісландської і німецької парадигматики, в інших мовах зафіксовано в окремих словоформах. Аблаут широко поширений у всіх германських мовах (крім африкаанс) головним чином в дієслівному словотворенні і словозміні. Для консонантизму типова опозиція глухих і дзвінких проривних (виняток – ісландська, датська, фарерська мови, де всі проривні корелюють за придихом). Глухі проривні р, t, k в певних позиціях у всіх германських мовах, крім нідерландської й африкаанс, вимовляються з придихом. Для ряду мов характерне оглушення дзвінких приголосних у результаті морфеми (відсутнє в англійській, фризькій, нідерландській, шведській, норвезькій мовах). До специфічних особливостей фонетики окремих германських мов відносяться: альвеолярні приголосні в англійській, постальвеолярні, приголосні в шведській, норвезькій, назалізовані голосні і дифтонги в африкаанс і фризькій, відсутність проривного [g] в нідерландській та африкаанс, твердий приступ у німецькій та нідерландській та ін. Характерний для германських мов динамічний наголос в норвезькій та шведській поєднується з музичним, тим, що виконує смислорозрізнюючу функцію (пор. швед. axel – плече; axel – вісь), в данській йому генетично відповідає так званий поштовх, різке змикання голосових зв’язок [пор. дат. anden (зі змичкою) «качка» – anden (без змички) «інший»]. На відміну від більшості германських мов, де ударні склади можуть бути короткими і довгими, у всіх скандинавських мовах, крім датської, ударні склади завжди довгі (так звана складова рівновага).

Для граматичного ладу германських мов характерна тенденція до аналітизму, реалізована в окремих мовах з різним ступенем повноти (пор. аналітичні англійська та африкаанс з флективними ісландською та фарерською). Найбільш чітко вона проявляється в іменній відміні. Категорія відмінка в більшості мов представлена ​​опозицією загального та родового (присвійного) відмінків (в англійській, датській, шведській, норвезькій, нідерландській, фризькій), чотири-відмінкова система збереглася тільки в німецькій, ісландській, фарерській мовах, а в африкаанс формальні показники відмінка відсутні. Відмінкові відносини виражаються в більшості мов переважно порядком слів і прийменниковими конструкціями. У парадигму відмінювання особових займенників, де називний відмінок (загальний/суб’єктний) протиставлений непрямим (об’єктним) відмінкам, входить від 2 до 4 відмінкових форм: пор. суб’єктний-об’єктний в африкаанс, називний, родовий, давальний, знахідний відмінки в ісландській мові. Категорія числа двочленна (однина – множина), але формально виражена тільки множина, причому найбільший набір показників відзначений в німецькій і норвезькій мовах (5), найменший – в англійській (1). У скандинавських мовах форма множини іменників визначає також відмінювання. Триродова класифікація іменників (чоловічий, жіночий, середній) збереглася в 5 з 11 германських мов (в німецькій, норвезькій, ісландській, фарерській, ідиш), в шведській, датській, нідерландській, фризькій представлені 2 роди – загальний і середній, в англійській і африкаанс категорії роду немає. Означений і неозначений артиклі є у всіх германських мовах, крім ісландської і фарерської, в яких неозначений артикль відсутній. Інновацією скандинавських мов є препозитивний – означений артикль, який вільно стоїть, і його варіант – суфігований артикль. Властива германським мовам наявність двох типів відмінювання прикметників – сильного, що включає займенникові закінчення, і слабкого, що є германською інновацією, збереглася в німецькій і скандинавській мовах, тоді як в нідерландській мові й африкаанс воно представлено у вигляді сильної і слабкої форм прикметника.

Для системи відмінювання німецького дієслова характерна класифікація дієслів за способом утворення претериту: сильні, або неправильні, дієслова утворюють форми претериту за допомогою аблаута, слабкі, або правильні, використовують дентальний суфікс, у претерито-презентних претерит утворюється за типом слабких дієслів, а форми презенс сходять до форм претериту сильних дієслів. Система часових форм включає презенс, претерит, перфект, плюсквамперфект, майбутнє І і II, майбутнє в минулому I і II. Істотні відмінності також є і у вживанні часових форм. Так, в ісландській відсутня форма майбутнього часу, в африкаанс – флективний претерит, тільки в англійській є особливі тривалі часові форми. Найбільше число часових форм представлено в англійській (16), найменше – в датській і африкаанс (6), причому в останній 5 з 6 форм є аналітичними. Аналітичні дієслівні форми, які складаються з допоміжних дієслів і безособових форм (інфінітив, дієприкметник, супін), широко представлені в германських мовах. Форми майбутнього часу утворюються шляхом з’єднання допоміжних дієслів зі споконвічним модальним значенням й інфінітиву, форми перфекта – з’єднанням допоміжних дієслів зі споконвічним значенням “мати” і “бути” і дієприкметника II. Двочленна категорія стану (актив – пасив) виражається опозицією особистих форм і конструкцій з дієсловами “бути” і “ставати” + дієприкметник II (в англійській мові тільки з дієсловом “бути”). Особливість скандинавських мов – наявність поряд з аналітичними формами пасиву флективних на -s, -st-. Категорія способу представлена ​​тричленною опозицією індикатив/імператив/кон’юнктив (кондіционаліс), найбільші відмінності за мовами відзначені в плані змісту і формального вираження кон’юнктива, який в ряді мов має флективні та аналітичні форми. Категорія особи в системі дієслова морфологічно не виражена в шведській, норвезькій, датській, африкаанс й ідиші, і передається придієслівним особовим займенником. В інших мовах особисті дієслівні закінчення збереглися (найбільш повністю в німецькій та ісландській, слабкіше в нідерландській, фарерській, англійській та фризькій мовах). У германських мовах немає граматичної категорії виду, видові значення виражаються опозицією часових форм (претерит/перфект, тривалі / нетривалі форми), описовими конструкціями.

Для структури простого речення характерна тенденція до фіксації порядку слів, особливо дієслова-присудка (пор. стійкий порядок слів в англійській, африкаанс, рамкова конструкція в німецькій). Інверсія спостерігається при емфазі, в питальних, спонукальних і підрядних реченнях. Є певні закономірності розташування слів у додаткових реченнях (особливо в безсполучникових умовних).

У лексиці германських мов шар ранніх запозичень сходить до кельтських, латинської, грецької мов, пізніших – до латинської, французької. Споконвічну німецьку основу лексики найбільшою мірою зберегла ісландська мова, в якій майже немає запозичених слів. Англійська мова виділяється етимологічною неоднорідністю словникового складу, з трьох основних джерел запозичення (скандинавська, латинська, французька) найсильнішим виявився вплив французької мови. На скандинавські мови (крім ісландської) великий вплив здійснила нижньонімецька (14-15 ст.).

Серед способів словотворення особливе місце належить іменному словоскладанню. З афіксальних способів для іменного словотвору типова суфіксація, для дієслівного – префіксація. Конверсія відзначена в ряді мов, але найбільш продуктивна в англійській.

Історію розвитку германських мов умовно прийнято ділити на 3 періоди:  1) древній (від виникнення писемності до 11 ст.) – становлення окремих мов, 2) середній (12-15 ст.) – розвиток писемності германськими мовами і розширення їх соціальних функцій; 3) новий (з 16 ст. до теперішнього часу) – формування і нормалізація національних мов.

Формування національних літературних мов завершилося в Англії в 16-17 ст., в скандинавських країнах – у 16 ​​ст., у Німеччині – в 18 ст., у Норвегії існують 2 форми літературної мови: ріксмол (з 1929 року букмол) і лансмол (з 1929 року нюнорськ). Поширення англійської мови за межі Англії привело до створення її літературних варіантів в США, Канаді, Австралії. Німецька мова в Австрії представлена її австрійським варіантом, у Швейцарії – двома формами – швейцарськими діалектами (Schwyzertütsch) і літературною мовою. У Люксембурзі отримала статус національної мови (1984 р.) люксембурзька мова, яка сформувалася на основі західно-мозельсько-франкського діалекту німецької мови.

Найдавніші пам’ятки німецької писемності виконані рунами – старшими (8-9 ст.), молодшими в двох варіантах, шведсько-норвезькому та датському (9-12 ст.), пунктированими (11-13 ст.) – і гот. алфавітом (4 ст.). Латинське письмо з’являється разом із введенням християнства в Англії з 7 ст., Німеччині з 8 ст., у скандинавських країнах – з кін. 11 ст. (Ісландія, Норвегія) і з 13 ст. (Швеція, Данія). Використовуються англосаксонський і каролінзький мінускули з додаванням ряду знаків для передачі звуків, відсутніх у латинській мові.

 
 
0 ответы

Ответить

Want to join the discussion?
Feel free to contribute!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *