Мови в Росії сьогодні

Майже всі мови Російської Федерації перебувають під загрозою зникнення, більша їх частина можуть зникнути вже незабаром, але найбільшій загрозі піддаються корінні мови арктичної частини Росії та Сибіру, ​якими розмовляє лише кілька тисяч чоловік або менше. Лише кілька років тому основна проблема загрози для мов полягала радше в тому, що відсутні необхідні лінгвістичні дані, а не в безповоротній втраті етнічної різноманітності і потенціалу. Кібрик (1991 р.), наприклад, включив тільки ті мови, які вже знаходяться на межі вимирання. Навіть Червона Книга мов Народів Росії (Нерознак, 1994 р.), яка поза всяких сумнівів є найбільш докладним і надійним джерелом додаткової інформації, автоматично виключає мови однойменних народів республік і автономних областей, навіть якщо вони, як наприклад, карельська мова, поза сумнівом знаходяться під загрозою зникнення. З тих же причин опис мов іноді дається не зовсім вірний. Три північноалтайські говірки представлені як окремі мови, в той час як немає інформації про таких офіційно визнаних діалектів карельської мови, як олонецький і людіковський, хоча у них відмінностей більше і загроза зникнення вище. Опис мов великих етнічних груп представлений в книзі Солнцева і Михальченко (1992 р.).

Нижче наведений короткий опис мов європейської частини Росії й Кавказу, а потім більш детально описується ситуація корінних мов Сибіру і Арктичної частини Росії. Ступінь схильності мови загрозу зникнення оцінюється за такою шкалою: «не перебуває під загрозою зникнення – знаходиться під загрозою зникнення – знаходиться під серйозною загрозою зникнення – на межі вимирання – вимерла», що більш-менш відповідає основній класифікації Краусса (1997 р.), який розглядає також більшість, хоча і не всі мови Сибіру.

Число мов, поширених на території, що традиційно розташовувалася в межах кордонів Російської Федерації, відповідно до цієї статистики становить 110. Ця цифра не включає мови основної етнічної групи – російську, а також поза-територіальні мови малих етнічних груп: румунську та ідиш. Сюди також не належать діалекти мов сусідніх країн, хоча деякі з них будуть згадуватися далі. Кількість офіційно зареєстрованих мов малих етнічних груп дещо нижча, тому що в ряді випадків, наприклад, алтайська, енецька, карельська, хантийська, мансійська, марійська, ненецька, саамська, селькупська, татська, юкагірська традиційно розглядаються як основні діалекти, з переконливим причин тут описані як окремі мови.

У північно-східній частині Росії знаходиться шість мов, що належать фінській гілки фінно-угорської сім’ї: іжорська, карельська, людіковська, олонецька, вепська і вотанська. З них вотанська знаходиться на межі зникнення, іжорська знаходиться під серйозною загрозою вимирання, а іншим загрожує зникнення. У цих областях також говорять на зникаючих відокремлених діалектах естонської й фінської мов.

У східно-центральній частині Росії між Волгою і Уралом проживають малі етнічні народи, що розмовляють наступними мовами: башкирська (тюркська), чуваська (тюркська), ерзя (ФУ [фінно-угорська]: мордовська), комі (ФУ: пермяцька: комі), східна марійська (ФУ: марійська), західна марійська (ФУ: марійська), мокшанська (ФУ: мордовська), пермяцька (ФУ: пермяцька: комі), татарський (тюркська) і удмуртська (ФУ: пермяцька). Татарською мовою розмовляє кілька мільйонів людей, і її не можна розглядати як мову, що піддається загрозі зникнення, незважаючи на її другорядне становище в республіці (після російської). Іншими мовами також розмовляє істотне число людей, в більшості випадків по кілька сотень тисяч чоловік, але через поступову урбанізацію і подальшу асиміляцію, процеси, влучно названі Лаллукка (1990 р.) «ерозивною тенденцією», кількість молодих носіїв мови різко скорочується, що приводить їх до явної, хоча і не серйозної загрози зникнення.

Північний Кавказ і прилеглі до нього південні території Росії є батьківщиною для 35 мов: 4 абхазо-адизьких мови (абхазька включаючи абазинську, адигейську, кабардино-черкеську, убихську мови), 2 нахських мови (чеченська, інгушська), 22 дагестанських мови (агульська, ахвахська, андийська, арчінська, аварська, багулальська, бежтінська, ботліхська, чамалінська, даргвінська, гінугська, годоберінська, гунзибська, каратанська, хваршинська, лакська, лезгинська, рутульська, табасаранська, тіндінська, цахурська, цезська), 3 іранських мови (осетинська, татська, єврейсько-татська), 3 тюркських мови, що належать до кіпчакської гілки мов (карачаєво-балкарська, кумицька, ногайська), і калмицька – мова монгольської групи, носії якої оселилися в цій області в 18-му столітті. В результаті іншої імміграції на північному Кавказі з’явився діалект туркменської мови – трухменський. У нижньому басейні річки Волги протягом століть були поширені німецькі діалекти. Примітно, що убихський народ в більшості своїй емігрував до Османської імперії, коли їх батьківщина була приєднана до Росії. Після другої світової війни постраждали багато мов через масові депортації народів, хоча всім, крім німців Поволжя, після десяти років заслання було дозволено повернутися додому. Однак загалом, мови малих народів краще збереглися на Кавказі, ніж в інших регіонах Російської Федерації. Найбільше цікава доля чеченської мови, яка отримала статус офіційної мови республіки, де також розмовляють іншими мовами великих етнічних груп, в основному ісламського віросповідання. З іншого боку, більшість дагестанських мов (всі крім аварської, даргвінської, лакської, лезгинської й табасаранської) поширені серед малих етнічних груп, що не визнані офіційно як окремі народи, а відносяться або до аварців, або до лезгінців. Ці 17 мов внесені до Червоної книги мов народів Росії (Нерознак, 1994 р.). Незважаючи на малу кількість носіїв цих мов, лише деяким з них загрожує небезпека зникнення.

Отже, число самобутніх мов Сибіру і арктичної частини Росії становить 59. У цю суму не входять сибірські діалекти татарської мови, згаданої вище, хоча принаймні один з них, барабинський, є досить відокремленим і загроза зникнення для нього все ж існує. Ця цифра також не враховує мови, чия основна сфера поширення лежить за межами Російської Федерації, і якими в Росії вже не розмовляють: айнська, дагурська, інуїт, хамніганська, монгольська і північно-саамська.

Існує політичний поділ між народами республік і автономних областей (Південний Алтай, Бурятія, Хакасія, Тува і Якутія) і так званими народами Крайньої Півночі (всіма іншими). Той очевидний факт, що мови народів першої групи мають загрозу зникнення менше, ніж інші, не є сам по собі наслідком цього поділу, але обидва факти випливають з розходжень у чисельній вазі і відносній політичній силі між двома групами.

Одна єдина мова, яку ніяк не можна розглядати як ту, що знаходиться під загрозою зникнення, – це тувинська (включаючи тоджинський діалект), яким розмовляють 200 000 чоловік, враховуючи всі покоління. Незалежна держава Танну-Тува була насильно приєднана до Радянського Союзу в 1944 р., але тувинський народ продовжував активно підтримувати свою мову і культуру, незважаючи на втрату політичної автономії.

Друга ситуація, що заслуговує уваги – це якутська мова (включаючи долганську – тюркської сім’ї мов), якою розмовляє 350 000 чоловік. Значна частина молодого покоління піддалася русинізаціі через переїзд в міста, тому якутську мову можна розглядати як ту, що знаходиться під загрозою зникнення. Більшою мірою через політику російських «розділяй і володарюй», найпівнічніша група, що розмовляє якутською мовою, і відома під іменем долгани, офіційно розглядається як окремий від якутів народ. 5000 долганів розмовляють своєю власною мовою, діалектом, який дуже близький до інших якутських діалектів.

Три інших мови народів республік і автономних областей – це південно-алтайська (включаючи теленгітську і телеутську – тюркської сім’ї мов) з кількістю носіїв 50 000 чоловік, бурятська (монгольська група) – 350 000 носіїв і хакаська (тюркська сім’я) – 60 000 носіїв. Території цих народів піддалися в другій половині 20-го століття індустріалізації та урбанізації, що призвело до обмеженого вживання цих мов (видалені сільські місцевості, звідки більшість молодих намагається виїхати). Тому ці мови потрібно розглядати як ті, що знаходяться під загрозою зникнення, але, завдяки відносно великому числу носіїв цих мов, загроза ця не зовсім серйозна, не рахуючи деяких діалектів.

Тільки у двох мов народів Крайньої Півночі є гарна підтримка в особі молодого покоління: чукотська (чукотсько-камчатська сім’я мов [чукотсько-коряцька гілка]), якою розмовляє 10 000 чоловік і ненецька (ФУ сім’я), якою розмовляє 25 000 чоловік. Ці народи – кращі оленярі в Російській Федерації, в руках яких досі зберігається їх основне заняття. Тим не менш, навіть серед чукчів і ненців є громади, для яких ситуація не настільки райдужна, а це означає що їхні мови перебувають під загрозою зникнення, деякі навіть в серйозній мірі. У центральній частині Ямальського півострова ненці утримували міцні позиції. Але все різко змінилося з недавніх пір, коли почалися розробки газових родовищ, що призвело до безпрецедентного знищення пасовищних земель.

Ще існує 11 мов, носії яких – здебільшого люди середнього та старшого віку, хоча в найбільш віддалених та ізольованих куточках, деякі діти продовжують вчити їх. Незважаючи на те, що число мовців цих мов різниться від однієї до десяти тисяч, очевидно, що їм всерйоз загрожує зникнення. Ці мови: північно-алтайська (конгломерація чалканської, кумандинської і тубінської), евенської (тунгусо-маньчжурська сім’я мов), евенкійська (тунгусо-маньчжурська сім’я мов), східно-хантийська (ФУ), північно-хантийська (ФУ), коряцька (включаючи алюторську – чукотсько-коряцька гілка), північно-мансійська (ФУ), нанайська (тунгусо-маньчжурська сім’я мов), лісова ненецька (ФУ: самодійська група), північно-селькупська (ФУ, самодійська група), і шорська (тюркська сім’я).

І є ще вісім мов, вік носіїв яких – від середнього до старшого. Загальна кількість носіїв цих мов настільки мала: від двохсот до тисячі, де розумно було б вважати, що ці мови наражаються на серйозну небезпеку зникнення. Отже ці мови: чулимська татарська (тюркська сім’я), кетська (єнісейська сім’я), нганасанська (ФУ), нівхська, кільдин-саамська (ФУ), тофаларська (включаючи сойотську; тюркська сім’я), ульчанська (тунгусо-маньчжурська сім’я) і юпік – мова центрального Сибіру (ЕА [ескімосько-алеутська сім’я]).

Найбільша група складається з 17 мов, якими розмовляє лише старше покоління, і які нараховують лише десятки носіїв. Ці мови можна вважати на межі вимирання: алеутська (ЕА; сибірська алеутська мова виникла в 19 столітті при переселеннях народу; існує також російсько-алеутська змішана мова, відома як алеутська мова Мідного Острова), мова лісових енців (ФУ: самодійська група: енецька), мова енців тундри (ФУ: самодійська група: енецька), ітельменська мова (чукотсько-камчатська група), східно-мансійська (ФУ: мансійська), негідальська (тунгусо-маньчжурська сім’я: евенкійська), орочська (тунгусо-маньчжурська сім’я: амурська: удегейська), орокскіська (тунгусо-маньчжурська сім’я: амурська: нанайська), аккальська (бабинська) саамська (ФУ: саамська), скольтська саамська (ФУ: саамська), тер-саамська (ФУ: саамська), центральна селькупська (ФУ: самодійська група: селькупська), південна селькупська (ФУ: самодійська група: селькупська), удегейська (тунгусо-маньчжурська сім’я: удегейська), мова лісових юкагирів (юкагирська), мова тундрових юкагирів (юкагирська), і юпік – мова селища Наукан у мису Дежньова.

П’ять мов: керекська (ЧК), південна хантийська (ФУ: хантийська), західна мансійська (ФУ: мансійська), сіренікська і югська (єнисейська) вважаються з недавнього часу вимерлими, або ж носіїв цих мов залишилося дуже мало.

Встановлено, що в цьому столітті вимерли дві мови: камаська (ФУ: самодійська група) і південна мансійська (ФУ: мансійська). Існують досить обширні й надійні документи про ці мови, хоча і не в тому обсязі, в якому хотілося б їх мати.

До початку 20 століття вимерли дев’ять мов. Матеріали про них надто мізерні: арінська (єнисейська), чуванська (юкагирська), східна камчадальська (камчатська), південна камчадальська (камчатська), коттська (єнисейська), маторська (ФУ: самодійська група), омоксська (юкагирська), пумпокольська (єнисейська) і юратська (ФУ: самодійська група). У недавній статистиці з’явився народ, званий Чува, але наведені цифри по носіям цієї мови вказують на етнічну групу Чува, які розмовляють чукотською. Велика російськомовна, але етнічно відокремлена група, яка вважає своїми предками ітельменів, відома сьогодні під іменем камчадали; стара назва ітельменів – західні камчадали.

Серед мов, що згадуються вище, принаймні алеутська, бурятська, евенкійська, нанайська, скольтська саамська, тофаларська, тувинська і центральносибірська юпік – поширені також у сусідніх країнах. Ситуація з евенкійською мовою в Китаї та центральносибірською юпік в Сполучених штатах зокрема, менш критична ніж у Російській Федерації.

 
 
0 ответы

Ответить

Want to join the discussion?
Feel free to contribute!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *