Норвезька мова як національна

Утворення норвезької національної мови протікає складним і своєрідним шляхом. З одного боку, ще недавно було очевидним, що норвежці – це нація з мовною нормою, загальною для двох націй (норвезької та данської). З іншого боку, протягом останніх десятиліть стало безперечним не тільки, що норвезька мова відмінна від датської, але також, що в Норвегії є по суті цілих дві національних норми, які відмінні від національних норм інших скандинавських націй. Таким чином, Норвегія в дуже короткий термін перетворилася з нації з мовною нормою, загальною для двох націй, в націю з двома національними нормами, відмінними від мовних норм інших націй.

Яким чином це могло статися і так чи це насправді? Для того, щоб відповісти на ці питання, необхідно розглянути основні моменти історії норвезької мови і норвезького народу в світлі вчення І. В. Сталіна про нації та національні мови.

«Звичайно, елементи нації – мова, територія, культурна спільність і т. д. – не з неба впали, а створювалися поволі, ще в період докапіталістичний. Але ці елементи знаходилися в зародковому стані і в кращому випадку представляли лише потенцію в сенсі можливості утворення в майбутньому при відомих сприятливих умовах. Потенція перетворилася на дійсність лише в період підняття капіталізму з його національним ринком, з його економічними і культурними центрами». У цих словах розкрита вся суть процесу утворення національної мови.

Давньонорвезька держава виникла ще в IX ст., приблизно одночасно з датською і шведською державами, внаслідок переростання союзу споріднених племен у варварську державу. Таким чином, норвезька народність склалася на основі не тільки спільного походження, але також і політичної спільності. Здається, вона склалася ще в «епоху вікінгів» (IX-XI ст.). Вже в так званому «Розповідь Охтхере» (тобто записі, зробленому Уессекським королем Альфредом наприкінці IX ст.) зустрічаються слова «норвежець» (дав.-англ. norðmann) і «Норвегія» (дав.-англ. Norðmannaland, буквально «країна норвежців»). «Урманці» (тобто «норвежці») згадуються також у давньоруській «Повісті временних літ» під 862 роком.

Ще в давнину мова норвезької народності застосовувалася в писемності. Найдавніші норвезькі рукописи відносяться до XII ст. Мова цих рукописів, тобто давньонорвезька писемна мова, як і інші середньовічні писемні мови, що виникли на основі народно-розмовної мови, не були одноманітними. У різних норвезьких центрах писемності вона мала різну діалектальну основу. Змінювалися і самі норвезькі писемні центри. Так, основним політичним і культурним центром Норвегії в XI і XII ст. був Берген (у Вестланні, тобто західній Норвегії), з середини XII ст. – Нідарос, тобто Тронхейм, у XIII ст. Берген і Нідарос поперемінно, з кінця XIII ст. – Осло (в Естланні, тобто південно-східній Норвегії).

Безсумнівно, ще менш одноманітною була розмовна мова норвезької народності. Однак норвезька мовна спільнота тим не менш безсумнівно зізнавалася мовцями як спільнота. Це підтверджується тим, що в древніх пам’ятниках йдеться неодноразово про «норвезьку мову» (norrønt mál або norrøn tunga) як мову, загальну для всієї Норвегії та її колоній (Ісландії і т. д.). Характерно, втім, що і відмінності між мовами окремих скандинавських народностей усвідомлювалися в давнину як істотні, оскільки в давньо-ісландській літературі «датською мовою» називається іноді скандинавська мова взагалі, подібно до того, як в Англії «данами» називалися в епоху вікінгів скандинави взагалі.

До другої половини XIV ст. Норвегія йшла тим же шляхом соціального розвитку, що й інші скандинавські країни, тобто шляхом феодалізації. У другій половині XIV ст. у Норвегії настав загальний економічний занепад, причини якого ще до кінця не розкриті, і країна як би зупинилася у своєму розвитку. З огляду на це з кінця XIV ст. Норвегія потрапила в економічну і політичну залежність від Данії і припинила своє існування як самостійна держава на чотириста з лишком років (до 1814 р.). Вона перетворилася на відсталу датську колонію, позбавлену свого власного культурного центру, своєї літератури, своєї писемної традиції. Феодальна залежність прийняла в ній форму залежності більш-менш вільних селян від іноземних феодалів. Таким чином, у Норвегії, кажучи словами І. В. Сталіна, «… єдина мова народності, яка не стала ще нацією через відсутність необхідних економічних умов розвитку, терпить крах внаслідок державного розпаду цієї народності».

Літературна діяльність припинилася в Норвегії ще з кінця XIV ст. через загальний економічний і політичний занепад. Майже єдиними пам’ятниками норвезької мови в XIV-XV ст. є адміністративні та юридичні документи. З XV ст. у Норвегії почала застосовуватися датська письмова мова, що склалася до тієї епохи на основі говірок Зеландії – острова, на якому в ту епоху знаходився політичний і культурний центр датської феодальної держави. Вже до XVI ст. датська письмова мова стала в Норвегії мовою адміністрації, оскільки країною керувало датське чиновництво. У XVI ст. датська письмова мова завоювала в Норвегії нові позиції. На данську мову були перекладені старі норвезькі закони. Таким чином, датська письмова мова стала в Норвегії і мовою законодавства. До кінця XVI ст. датська письмова мова стала в Норвегії також мовою судочинства. В результаті реформації данську мову замінила в Норвегії латина, як мова церкви і школи, оскільки реформація була нав’язана норвезькому народові датською церковною адміністрацією з метою зміцнення датської влади в країні. Введення друкарства і поширення датських книг в Норвегії (зокрема, Біблії, тобто книги, яка мала в ту епоху найбільше поширення) зробило данську мову в Норвегії мовою книги взагалі. Таким чином, датська письмова мова абсолютно витіснила норвезьку в усіх областях соціального життя, в яких письмова мова в ту епоху застосовувалася. Поширення датської писемної мови в Норвегії росло в наступні століття по мірі поширення грамотності і досягло свого апогею в XIX столітті.

Проте істотно мати на увазі, що відтиснення норвезької писемної мови датською й поширення данської мови як мови книжкової не означало будь-якої зміни в поширенні норвезької народно-розмовної мови, яка продовжувала своє існування у формі ряду родинних говірок, хоча і не знаходила відображення в писемності. Таким чином, у Норвегії утворився розрив між письмовою мовою – датською – і народно-розмовною – норвезькою.

Разом з тим письмова мова стала в Данії і Норвегії спільною. Правда, у творах норвезьких авторів XVI-XVIII ст. зустрічаються норвезькі діалектальні слова або форми, особливо, коли вони пишуть про те, що специфічно для Норвегії. Незважаючи, однак, на ці норвегізми (які усвідомлювалися як провінціалізм і тому уникали), мова, якою вони писали, була датською літературною мовою. Таким була мова всіх норвезьких авторів з XVI по XIX ст., і такою була також мова найбільшого класика данської літератури, норвежця, Людвіга Хольберга.

Поширенню датської писемної мови в Норвегії, безсумнівно, сприяла близька спорідненість між датською і норвезькою мовами. По суті, найбільш істотні відмінності між ними мали місце у фонетиці, причому нерідко ці відмінності не знаходили ніякого відображення на письмі, оскільки датська орфографія вже в XV ст. відставала від вимови. Відмінності ці зводилися до наступного: в датських говорах відбулися одзвінчення і спірантизація глухих проривних в положенні після голосного (так званий «датський перебій голосних»), тоді як в норвезьких говорах збереглися глухі проривні; в датських говорах відбулася вокалізація v і g в положенні після голосної, тоді як в норвезьких говорах вона не мала місця; в датських говорах музичний наголос поступав місце так званому «поштовху», тоді як в норвезьких говорах зберігся музичний наголос; з іншого боку, в норвезьких говорах g, k, sk перед голосними переднього ряду перетворилися на щілинні, тоді як в датських говорах вони залишалися проривними; в норвезьких говорах, на відміну від датських, встановилася так звана «складова рівновага», і т. д.

Таким чином, датська письмова мова представляла для норвежця власне не більше труднощів, ніж давньонорвезька письмова мова, яка теж уже в XV ст. відставала в своїй орфографії від народно-розмовної мови. Норвежці, безсумнівно, могли читати датський текст, зберігаючи свої норвезькі діалектальні особливості. Саме тому поширення датської писемної мови в Норвегії здійснилося без будь-яких свідомих зусиль з боку данського уряду і не зустріло в Норвегії ніякого опору. Характерно, наприклад, що норвезькі селяни, повстанці в 1536 р. проти засилля датського чиновництва, користуються у своєму маніфесті датською, а не норвезькою мовою.

З іншого боку, саме через близьку спорідненість між датською й норвезькою мовами взаємодія між ними, яка мала місце в норвезьких містах, призвела зрештою до утворення своєрідної змішаної міської говірки, з лексикою і морфологією, подібними датській письмовій мові, але з фонетикою і утворенням речення, подібними норвезькій народно-розмовній мові. Цьому змішаного міському говору судилося згодом зіграти найважливішу роль в утворенні норвезької національної норми. Тому історія його повинна була б зайняти центральне місце в історії норвезької національної мови. Однак історія його, природно, дуже темна, як й історія всякої безписьменної говірки.

Очевидно в XVI ст. у норвезьких містах панували місцеві норвезькі говірки. Ці говірки, і особливо говірка Осло (в 1624 р. знову закладена і отримала назву Крістіанія), і вступили у взаємодію з датською письмовою мовою. Передбачається, що зародком змішаної міської говірки було читання датського тексту з підстановкою норвезьких фонетичних особливостей, яке могло мати місце ще в XVI ст. Така мова читання повинна була спочатку мати дуже вузьке застосування і поширення. У XVIII ст. у норвезьких містах, очевидно, вже розмовляли змішаною говіркою, заснованою на датській писемній мові, але з норвезькою фонетикою.

Сфера розповсюдження цієї міської говірки, безсумнівно, змінювалася протягом її історії. Поширенню її сприяло зростання норвезьких міст і, зокрема, зростання Осло. З іншого боку, змінювався, ймовірно, і його склад, тобто співвідношення в ньому датських і норвезьких елементів, залежно від сфери його поширення і загальної мовної ситуації. Так, з середини XIX ст. норвезькі елементи стали в ньому посилюватися, у зв’язку з різким збільшенням міського населення і загальною зміною мовної ситуації. Цей міський говір, очевидно, завжди знаходився в більш-менш тісній взаємодії з говорами південно-східніше Норвегії, тобто говорами тієї області, в якій розташоване найбільше норвезьке місто – Осло – і яке вже з XIV ст. стало економічно найбільш важливою областю країни.

Цей змішаний міський говір є відгалуженням данської мови, оскільки за своїм словниковим складом і граматичною будовою він ближче до датської літературної мови. В той же час він близький і до норвезької мови, оскільки за своєю фонетикою (а, як зазначалося вище, найбільш суттєві відмінності між датською мовою і норвезькими говорами мають місце саме у фонетиці) він явно примикає до норвезьких говорів. Є в ньому також і елементи норвезької діалектальної лексики й граматики.

Історія норвезької національної мови не може бути відділена від історії норвезької нації. Як відомо, «… нація є не просто історичною категорією, а історичною категорією певної епохи, епохи підняття капіталізму. Процес ліквідації феодалізму та розвитку капіталізму є водночас процесом складання людей у ​​нації». У Данії капіталістичні відносини почали розвиватися раніше, ніж в Норвегії. Тому данці склалися в націю раніше, ніж норвежці, і норвежці виявилися включеними в данську національну державу. «… Відтиснуті нації, що прокинулися до самостійного життя, вже не складаються в незалежні національні держави: вони зустрічають на своєму шляху сильну протидію з боку керівних верств командувачів націй, які давно вже стали на чолі держави».

До пробудження до самостійного національного життя Норвегія була відсталою датською колонією. У ній не було ні свого культурного центру, ні своєї літератури і науки. Столиця Данії була в той же час культурним центром для Норвегії. Норвежці могли отримувати університетську освіту тільки в Копенгагені. Перша книгодрукарня відкрилася в Норвегії (та й то з ініціативи датського священика) тільки в 1643 р. До цього в Норвегії мали поширення виключно книги, надруковані в Копенгагені. Національний рух виник у Норвегії в XVIII ст. Він виявився в тому, що норвезька національна буржуазія, що склалася до цього часу, стала вимагати від датського уряду установи норвезької торгової палати, норвезького банку, норвезького університету і т. д.

У 1814 р. відбулося відділення Норвегії від Данії і передача її Швеції. Норвегія перетворилася на майже незалежну самоврядну національну державу зі своїм парламентом і порівняно демократичною конституцією. Ще трохи раніше (в 1811 р.) в Крістіанії (Осло) був заснований університет, і таким чином в Норвегії виник свій культурний центр. Норвезька національна буржуазія почала звільнятися від культурного впливу Данії і боротися за своє національне самоствердження.

Утворення нації супроводжується перетворенням мови народності в мову нації, а перетворення мови народності в мову нації полягає в тому, що в країні починаються процеси, характерні для мови нації, і в першу чергу – процес вироблення загальнонаціональної мовної норми, поширення цієї норми по території країни за рахунок відтискування місцевих діалектів і перемелювання їх у цій єдиній загальнонаціональній нормі. В результаті утворення норвезької нації в Норвегії й почався цей процес, але він був ускладнений тією обставиною, що вироблення письмової та усної національної норми йшло різними шляхами.

На роль національної письмової норми в Норвегії природно могла претендувати тільки датська письмова норма, оскільки, як вказувалося, датська письмова мова вже давно витіснила в Норвегії тубільну письмову мову.

Цікаво відзначити, що позиції датської письмовій норми в Норвегії стали помітно посилюватися з моменту складення норвезької нації. Цьому сприяло поліпшення викладання в школі, поширення грамотності, посилення впливу друкованого слова. Норвезька національна буржуазія не висувала жодних мовних вимог. Вона була готова задовольнятися датською літературною мовою як національною нормою, тим більше, що данська літературна мова була розроблена не тільки письменниками датчанами, а й таким видатним (письменником-норвежцем, як Людвіг Хольберга. Поширення датської письмової норми в Норвегії продовжувалося і в XIX ст., коли воно досягло свого апогею.

Тим часом датська усна норма не отримала ніякого поширення в Норвегії. Відомо, правда, що в норвезькому театрі в Крістіанії (заснованому в 1827 р.) до середини XIX ст. грали датські артисти і панувала датська вимова. Однак поза театральної сцени датська усна норма не набула поширення в Норвегії навіть у містах.

Перелом в історії норвезької національної мови саме і стався внаслідок того, що в норвезькому суспільстві назріла потреба в усній національній нормі, а зовсім не в результаті посилення антидатських настроїв в норвезькому суспільстві, як стверджують норвезькі дослідники цього питання. Антидатські настрої самі по собі не зробили і не могли чинити жодного впливу на поширення датської письмової норми в Норвегії, оскільки ця норма вже давно мала в Норвегії тверду основу. Але абсолютно інакше було з датською усною нормою, яка не мала в Норвегії ніякого ґрунту, навіть у містах, де панував змішаний міський говір, про який йшлося вище. Тому саме потреба в усній національної нормі і повинна була викликати в норвезькому суспільстві усвідомлення розриву між народно-розмовною мовою – норвезькою – і письмовою мовою – датською. В свою чергу, усвідомлення цього розриву викликало потребу в його подоланні.

По суті, в такому ж становищі виявлялися і інші нації, що «запізнилися», в яких мова командуючої нації встигла зайняти положення письмової, літературної мови. Утворення національної мови і полягало у таких націй у поступовому витісненні мови командуючої нації з її позицій мовою тубільною. Так було, наприклад, у Фінляндії, де шведська мова була недавно відтиснута фінською з її положення єдиної літературної мови в країні. Але особливістю норвезького мовного розвитку є те, що в Норвегії мова командуючої нації настільки близько споріднена з тубільною мовою, що, з одного боку, як уже вказувалося, можливе було утворення змішаної міської розмовної мови, а з іншого боку, можливе було використання датської літературної мови як норвезької національної письмової норми.

Боротьба за усунення розриву між письмовою і народно-розмовною мовою почалася в Норвегії в першій половині XIX ст. і триває досі. Історія цієї боротьби є в той же час історією боротьби за норвезьку національну норму не тільки усну, а й письмову. Боротьба ця йшла з середини XIX ст. у двох різних напрямках, настільки різних, що з плином часу стало можливим говорити про наявність в Норвегії двох літературних мов, відмінних від датської. Ці дві мови – це так звані ріксмол (riksmål) і лансмол (landsmål), тобто буквально «державна мова» і «народна мова», – назви, втім, такі ж умовні, як і ті, що недавно стали офіційними «книжна мова» (bokmål) і «новонорвезака» (nynorsk). Кожен з цих напрямків заслуговує детального розгляду.

Сутність першого з них полягала в прагненні покласти в основу національну норму, як письмову, так і усну, той змішаний міський говір, який утворився в результаті взаємодії датської писемної мови з норвезькими міськими говорами, і таким чином подолати розрив між письмовою і народно-розмовною мовами. Діяльність прихильників цього напрямку зводилася тому в основному до спроб легалізувати норвезьку міську (тобто переважно ослоську) вимову, відобразити цю вимову на письмі, а також ввести в літературну мову специфічно норвезькі слова, форми або звороти, уживані в міській розмовній мові. Цю діяльність прийнято називати «норвегізацією» літературної мови. Її результатом і є та форма норвезької національної норми, яка в 1890 р., за пропозицією Бйорнстьєрне Бйорнсона, отримала назву «ріксмол».

Піонером цього напрямку був поет Хенрік Вергеланн (1808-1845 рр.), який ще в 30-х роках XIX ст. виступав проти відмінності між «вульгарною» і «культурною» мовами і намагався «норвегізувати» літературну мову шляхом її збагачення специфічно норвезькими словами і формами і наближення її орфографії до норвезької міської вимови. Для Вергеланна норвегізація літературної мови була разом з тим боротьбою проти відмінності між «культурною» і «вульгарною» мовами, тобто боротьбою за демократизацію літературної мови, за наближення її до народно-розмовної основи. Однак Вергеланну не завжди втілити свої принципи на практиці. Мова його головних творів по суті не відрізняється від мови його ідейного противника, прихильника данської літературної та мовної традиції, поета Ю. С. Вельхавена.

Переломним моментом в історії цього напряму був вихід у світ в 1841 – 1844 рр. зборів норвезьких народних казок в обробці Петера Крістіана Асбйорнсена і Ергена My. У цих казках Асбйорнсен і My слідували датській морфології і навіть данізували норвезькі діалектальні слова, які вони вводили в обмеженій кількості, але в синтаксисі зберігали особливості норвезької народної мови. Таким чином, Асбйорнсену і My вперше в історії норвезької літератури вдалося наблизитися до народно-розмовного стилю мовлення, залишаючись в рамках літературної мови. Тому мова цих казок здійснила величезний вплив на подальший розвиток літературної мови в Норвегії. Своєю популярністю ці казки як би відкрили шлях для припливу народно-розмовних елементів у літературну мову. Разом з тим характерно, що більша частина казок, оброблених Асбйорнсеном і My, була зібрана ними в Естланн, тобто районі, говори якого все ж ближче до говору Осло.

Найбільшим діячем напрямку, про який йде мова, був учитель Кнуд Кнудсен (1812-1895 рр.), який протягом півстоліття вів боротьбу за орфографічну реформу мови, за легалізацію норвезької міської вимови і за введення в літературну мову слів і форм з міської розмовної мови, тобто за «норвегізацію» літературної мови.

Найважливішими етапами в історії цього напряму були боротьба за норвезьку вимову на сцені і в школі, яка завершилася в 80-х роках XIX ст., і боротьба за відображення цієї вимови на письмі, яка тільки в XX ст. привела, нарешті, до орфографічних реформ (1907, 1917 і 1938 рр.). В результаті цих реформ, які певною мірою стосувалися і морфології, оскільки вони легалізували три роди в іменників (замість двох), визначені закінчення множини, минулого часу і т. д., норвезька літературна мова (ін. сл. ріксмол) і в своій письмовій формі стала відрізнятися від датської не менше, аніж від шведської. Втім, слід зазначити, що ще й зараз основні відмінності датської від ріксмол – в її фонетиці, тоді як основні відмінності шведської від ріксмол – в її лексиці і морфології. До орфографічних реформ, тобто власне до першої орфографічної реформи (1907 р.), яка відповідно до загальнонорвезької вимови замінила b, d, g на р, t, k, ріксмол у своїй письмовій формі по суті не відрізнявся від данської письмової мови.

Усі найбільш значні твори норвезької літератури написані на ріксмол. Ріксмол – звичайна мова норвезької літератури і науки. Проте ріксмол – це тільки один з напрямків, в якому відбувається становлення норвезької національної мовної норми. Існує ще й інший напрямок, в якому відбувається це становлення, а відповідно інша форма норвезької літературної мови – так звана «лансмол».

Сутність цього другого напряму полягала у прагненні покласти в основу норвезької національної мовної норми всю сукупність норвезьких місцевих говірок, синтезуючи їх шляхом відбору, і таким шляхом подолати розрив між письмовою і народно-розмовною мовою. Разом з тим сутність цього напрямку полягала в прагненні звести до мінімуму роль змішаної міської говірки в утворенні національної норми, оскільки цей говір не давав для неї достатньо широкою основи.

І справді, хоча прийняття змішаної міської говірки, тобто говірки культурного, політичного та економічного центру країни, в якості основи національної мовної норми ніби і є найбільш природним шляхом розвитку такої норми, в Норвегії воно все ж само по собі не призводило до ліквідації розриву між письмовою й народно-розмовною мовою, оскільки розбіжність між цим говором або заснованою на ньому нормою і рештою норвезьких говорів або діалектів, що не лягли в основу цієї норми, була все ж занадто велика.

У Норвегії, як країні, яка до порівняно зовсім недавнього часу, була чисто селянською країною з переважанням дрібнотоварного укладу і незначним міським населенням, притому країною, покритою горами, що утворюють різкі природні кордони між окремими районами, діалектальна роздробленість дуже сильна і стійка. По суті, кожна долина в Норвегії має свою говірку. При цьому, оскільки для Норвегії була характерною відсутність будь-якх значних переміщень населення протягом її історії, діалектальні кордони в Норвегії, очевидно, зазнали порівняно мало змін з часу утворення норвезької держави. Характерно, що нерідко в діалектальних межах сучасної Норвегії прощупується древнє розселення по племенам.

Значне перетасування населення, викликане широкою внутрішньою колонізацією, мало місце лише на південному сході Норвегії (в Естланні), оскільки саме там була найбільш придатна для обробки земля, яка поступово освоювалася в міру зростання народонаселення. Характерно, що саме на південному сході Норвегії діалектальна роздробленість порівняно слабше. Навпаки, вона всього сильніше в порізаному високими горами і глибокими фіордами Вестланні (західній Норвегії), де придатної для обробки землі є незначна кількість.

Розбіжності між окремими місцевими норвезькими діалектами, незважаючи на те, що всі вони норвезькі, тобто всі вони усвідомлюються як діалекти однієї мови, значні. Як відомо, місцеві діалекти, на відміну від класових жаргонів, «… обслуговують народні маси і мають свій граматичний лад і основний словниковий фонд». Деякі з норвезьких місцевих діалектів (східні) мають спільні риси зі шведською національною нормою, інші (західні) мають спільні риси з ісландською національною нормою, треті (південні) мають спільні риси з датською національною нормою. Синтезувати ці діалекти в норвезьку загальнонаціональну норму – завдання дуже важке.

Ідею створення національної письмової норми на основі синтезу діалектів висловив ще в 30-х роках XIX ст. норвезький філолог П. А. Мунк (1810-1863 рр.). Мунк вважав, що така норма може бути більш близькою до давньонорвезької. Спочатку він навіть вважав, що слід просто відновити давньонорвезькі граматичні форми. На цю думку його навело новогрецький мовнтй рух з його орієнтацією на давньогрецьку мову. Видаючи норвезькі народні балади, Мунк відтворював їх у давньонорвезькій орфографії, відновлюючи давно втрачені закінчення і звуки. Разом з тим характерно, що Мунк був принциповим противником норвегізації літературної мови і вважав, що вона призводить тільки до її вульгаризації.

Перша спроба синтезу діалектальних форм була зроблена знаменитим норвезьким мовознавцем-самоучкою Іваром Осеном (1813-1896 рр.), який разом з тим був і першим дослідником норвезьких місцевих діалектів. Правда, ще в середині XVIII ст., у зв’язку з виникненням національного руху, в Норвегії прокинувся інтерес до рідної країни, і її історії і до її місцевих діалектів. Проте інтерес до тубільних діалектів обмежувався до Осена тим, що провінційні любителі збирали місцеві діалектні слова. В літературі діалект використовувався тільки для комічного ефекту, оскільки він усвідомлювався як зіпсована літературна мова.

У 1853 р. Осен видав «Зразки народної мови в Норвегії», тобто антологію текстів на різних норвезьких діалектах (всього на 31 діалекті, з яких п’ять було східно-норвезьких і 26 – західно-норвезьких). У додатку до цієї антології Осен опублікував кілька текстів нормалізованою мовою, в якій він прагнув дати синтез діалектальним формам. Нормалізована мова цих текстів і була першим зразком тієї письмової норми, яка отримала назву «лансмола».

Осен вважається тому творцем лансмола. Само собою зрозуміло, однак, що норма, запропонована Осеном, залишилася б курйозом, чисто книжковим експериментом, відомим лише обмеженому колу фахівців і такою, що не мала би ніякого практичного значення, якби вона в якійсь мірі не висловлювала назрілу потребу. Значення Осена перебільшують не тільки його прихильники, які вважають його одноосібним творцем норвезької загальнонаціональної норми, але також і його противники, які пояснюють те, що їм здається неприйнятним в лансмолі, особистими якостями Осена, його однобічністю, його сліпою прихильністю до відсталого селянського побуту і т . д.

Не випадково лансмол Осена недовго залишався одиничним експериментом. Вже в кінці 50-х років він став застосовуватися в літературі. У 50-60-х роках на лансмолі писав свої твори і видавав свій журнал видатний норвезький письменник Осмунд Віньє (1818-1876 рр.), який справив значний вплив на розвиток норвезької літератури. У 70-х роках лансмол отримав підтримку в селянських масах деяких областей країни, особливо у Вестланні (західній Норвегії), де діалекти найбільш відмінні від змішаної міської говірки, на якій заснований ріксмол, і найменш втягнуті в доцентрові процеси, характерні для мови нації, тобто найбільш стійкі.

Вестланн був батьківщиною і самого Осена. Тому природно, що рідна говірка Осена і послужила основою для створення загальнонорвезької норми. Його лансмол, природно, не міг бути арифметичним середнім безлічі говірок. Якимось з них він повинен був віддати перевагу. І він дійсно віддавав перевагу деяким з них, саме західно-норвезьким говорам, тобто говорам, найбільш близьким до його рідного говору. Теоретичним обґрунтуванням цієї переваги було те, що саме в західно-норвезьких говорах він знаходив найбільш «споконвічні» і найбільш «досконалі» форми, тобто форми з найменш скороченими закінченнями і, отже, найбільш близькі до давньонорвезької письмової мови. Таким чином, Осен як патріот і романтик уявляв собі, що він відновлює мову, втрачену його народом.

У 70-х роках лансмол став одним з пунктів програми так званої «лівої партії» (venstre partiet), яка користувалася підтримкою селянських мас. Завдяки тому, що в 1884 р. ця партія прийшла до влади, норвезький стуртінг прийняв ряд постанов, що забезпечили за лансмолом положення державної мови нарівні з ріксмол. У ряді громад (головним чином, звичайно, Вестланні) лансмол був прийнятий в якості основної мови в початковій школі, яка користується в Норвегії мовною автономією. Положення в початковій школі власне і є основною опорою лансмолу. В початковій школі будь-який норвежець отримує з ним знайомство. У літературі він знайшов значно менше застосування, ніж ріксмол, а в науці – майже ніякого.

З 50-х років минулого століття між прихильниками ріксмол і прихильниками лансмола йде запекла боротьба. У цій боротьбі в більшій чи меншій мірі брали участь усі найбільші діячі норвезької літератури і норвезького мовознавства. Боротьба ця обмежувалася полемікою. Нерідко вона приймала форми практичних заходів, які сприяли поширенню тієї чи іншої форми мови (організація прихильників лансмола і ріксмола в суспільства, роз’яснювальні кампанії, вимоги мовного плебісциту, видання текстів на ріксмолі й лансмолі, видання словників ріксмолу й лансмолу, установа кафедр ріксмолу й лансмолу в університеті і т. д.).

Практичні результати цієї боротьби важко піддаються обліку. Протягом останніх десятиліть XIX ст. наступаючою стороною були в основному прихильники лансмолу, які користувалися підтримкою впливової політичної партії. У XX ст. прихильники ріксмолу стали більш організовано чинити опір наступу, внаслідок чого боротьба як би прийняла форму затяжної позиційної війни. Разом з тим у XX ст. з’явилася і третя мовна партія – партія примиренців, тобто прихильників зближення ріксмолу й лансмолу як засобу вирішення мовної проблеми. Поява цієї третьої мовної партії власне і була викликана тим, що боротьба між ріксмол і лансмол явно не приводила і не могла привести в найближчому майбутньому до перемоги ні тієї, ні іншої сторони.

Про перипетії боротьби між прихильниками ріксмолу й лансмолу можна було б розповісти дуже багато. Однак, що стосується теоретичної сторони цієї боротьби, то вона власне не представляє принципового інтересу. У полеміці між собою як прихильники ріксмолу, так і прихильники лансмолу нескінченно повторювали всі ті ж доводи, причому як аргументи прихильників ріксмолу, так і доводи прихильників лансмолу були зазвичай однаково неспроможні.

Основним аргументом проти лансмолу завжди було те, що це мова штучна, яка існує тільки на письмі, тільки на папері і яка тому не може стати національною нормою. Лансмол дійсно був би немислимий без свідомої нормативної діяльності його прихильників, і в цьому сенсі це мова штучна. Однак, висуваючи це як аргумент проти лансмолу, прихильники ріксмол забували, що утворення національної норми завжди супроводжується такою діяльністю, що без свідомої уніфікації і нормалізації немислиме формування національної норми взагалі. Вони забували також, що й утворення ріксмол супроводжувалося нормативною діяльністю його прихильників і що в цьому сенсі ріксмол – теж штучна норма.

Разом з тим лансмол дійсно одноманітний тільки в своїй письмовій формі. У нього є більш-менш однакова орфографія, але у нього немає однакової фонетики. Ті, що розмовляють лансмол, завжди зберігають свою діалектальну вимову. Однак і в ріксмол написання значно більш одноманітне, ніж вимова. Таким чином, і в цьому відношенні ніякого принципового розходження між ріксмол і лансмол власне немає.

Основним доводом, який прихильники лансмолу висували проти ріксмолу, завжди було те, що ріксмол – це мова датська, тобто іноземна за походженням, і що він тому не може бути норвезькою національною нормою. Звичайно, і цей довід не обґрунтований. Навіть якби ріксмол і датська мова були абсолютно тотожні (якими вони були в їх письмовій формі до недавніх норвезьких орфографічних реформ), це не виключало б для них можливості бути мовою двох різних націй. «Спільна мова для кожної нації, але не обов’язково різні мови для різних націй! Немає нації, яка б розмовляла відразу різними мовами, але це ще не означає, що не може бути двох націй, які розмовляють однією мовою! Англійці і північно-американці розмовляють однією мовою, і все-таки вони не становлять однієї нації. Те ж саме треба сказати про норвежців і датчан, англійців й ірландців». Таке вичерпне рішення питання.

Якби данська мова в Норвегії була такою же загальнонародною мовою, якою англійська завжди була в США або якою англійська, з огляду на історичні умови, стала в Ірландії, то вона би стала національною нормою в Норвегії, як би не опиралися цьому норвезькі націоналісти. Питання про національну мову – це, безсумнівно, для кожної даної нації питання не теоретичне, а суто практичне. Справа не в тому, яка форма мови «більш норвезька» з історичної точки зору, а в тому, яка форма мови дійсно має загальнонародну основу як знаряддя спілкування.

Найбільш істотне в боротьбі ріксмолу й лансмолу – це те, що в ході взаємної боротьби вони постійно впливали один на одного і тим самим змушували одне одного розвиватися далі в напрямку ліквідації розриву між письмовою і народно-розмовною мовами.

Насправді лансмол і ріксмол зазнали сильних змін протягом своєї історії, і ці зміни були взаємно обумовлені. Так, лансмол Осена і його епохи дорівнював в основному по діалектам Вестланна (західної Норвегії). У своєму подальшому розвитку лансмол все більше враховував і діалекти Естланну (південно-східної Норвегії), тим самим наближаючись до ріксмолу. Це може ілюструвати наступний приклад: за орфографічною реформою 1917 р. інфінітиви на , які є правилом в ріксмол (kaste – «кидати», lese – «читати») і які чергуються з інфінітивами на за особливим законом в говорах Естланну (kasta і lesa), були легалізовані в лансмолі поряд з інфінітивами на , які є правилом в більшості говірок Вестланна (kasta, lesa) і які раніше були правилом у лансмолі.

Початковий лансмол, і особливо лансмол бергенських послідовників Осена, віддавав перевагу формам, найбільш близьким до давньонорвезької, незалежно від їх розповсюдження. Така підміна сучасної діалектальної мови давньонорвезького письмовою мовою взагалі була закономірна для своєї епохи, оскільки давньонорвезька письмова норма, хоча й не відповідала діалектальній мові, звичайно, все ж була в деяких відносинах ближче до неї, ніж датська письмова норма (норма ріксмол того часу). Не випадково тому видавці норвезької народної поезії середини XIX ст. (Мунк, Ландстад) відтворювали цю поезію в давньонорвезькій орфографії.

У своєму подальшому розвитку лансмол, однак, все більше відходив від давньонорвезької письмової норми. Так, наприклад, введені восени закінчення  -i в однині іменників слабкої відміни жіночого роду з суфігованим означеним артиклем (наприклад, bygdi – «район») було поступово витіснене закінченням   -a (bygða). Перше закінчення всього ближче до давньонорвезького (bygðin), але воно представлене рідше всього в діалектах (тільки в деяких говорах найбільш гористих внутрішніх областей Норвегії – у верхній частині Согне-Фіорду і в Телемерке). Поряд з цим закінченням у норвезьких діалектах ця форма має також закінчення –ei, -е, -æ, -å, -о, але найбільше поширення має закінчення -a (bygda), яке характерне для всієї східної Норвегії та яке отримує все більше застосування і в ріксмол, витісняючи характерне для данської мови закінчення спільного роду -en (bygden).

Орфографія Осена була в основному етимологічна. У ряді випадків вона відображала не сучасну діалектальну, а давньонорвезьку вимову. Так, наприклад, він писав huset – «будинок», korn – «зерно», ord – «слово», хоча звуки t, r, d вже давно не вимовлялися в цих словах в норвезьких діалектах. Надалі етимологічне написання збереглося в лансмолі в основному тільки в тих випадках, коли воно збігається з написанням у ріксмолі, теж етимологічним (як у всіх трьох наведених словах).

Відносно лексики Осен і в ще більшому ступені його бергенські послідовники були крайніми пуристами. Вони усували всі слова іноземного походження, у тому числі й старі запозичення і кальки, які давно увійшли в народно-розмовну мову, а також так звані «культурні» слова, загальні для всіх європейських мов. Матеріалом для заміни служила їм в основному діалектальна лексика. Дещо, однак, вони брали і з давньонорвезької або давньоісландської. Так, наприклад, Осен ввів слова landslyd – «нація» замість звичайного в датському і ріксмолі слова nation, huslyd або varnad – «сім’я» замість familie, döme – «приклад» замість eksempel, gangverk – «машина» замість maskine, utkoma – «результат» замість resultat, freistnadleg – «експериментальний» замість eksperimental і навіть Nordholva, Sudholva і Vesterholva замість Europa, Afrika і Amerika. Він прагнув також усунути всі слова, що збігаються з датськими словами. Так, наприклад, він ввів слова upplysnad – «освіта», fortelnad – «розповідь», verknad – «дія» замість датських oplysning, fortæljing, verkning, на тій підставі, що суфікс -ing або -ning властивий датській мові (хоча він властивий також і норвезьким діалектам не меншою мірою, пор. норвезькі діалектальні upplysning, forteljing, verkning), тоді як суфікс -nad зберігся тільки в норвезьких діалектах (хоча й не обов’язково в даних словах). Таким чином, він йшов на віддалення від данської мови навіть ціною одночасного віддалення від норвезької народної мови. У подальшому своєму розвитку лансмол, хоча і залишається пуристичним (в чому і полягає основна відмінність його лексики від лексики ріксмол), але все ж таки більше рахується з лексикою, дійсно присутньою в народній мові.

Таким чином, лансмол аж ніяк але являє собою чогось однакового і усталеного. Навпаки, в лансмолі безперервно відбувається процес відбору, але в іншому напрямку, ніж у ріксмолі. Вже в Осена лансмол різних періодів неоднаковий. У перших послідовників Осена розбіжності досягають значних розмірів. Так, лансмол Віньє – найвидатнішого з норвезьких авторів, які писали на лансмолі, – сильно відрізняється від лансмолу Осена. За морфологією і фонетикою його лансмол наближається то до телемаркского, то до естланського діалекту, тоді як за синтаксисом його лансмол базується на розмовній мові Осло. Наприклад, закінчення однини іменників сильної відміни жіночого роду з суфігованим означеним артиклем було у Віньє спочатку -i (soli), як у Осена, потім воно стало (sole) як у ряді внутрішніх районів Норвегії, ще пізніше воно стало -a (sola), як в Естланні й в сучасному ріксмолі. При цьому Віньє то прибирає всі іноземні слова, замінюючи fortepiano – «фортепіано» на hardblaut, krinoline – «крінолін» на sprikestakk, fallit – «банкрутство» на busliten і т. п., то ратує за вживання в лансмолі таких слів, як civilisation – «цивілізація», autoritet – «авторитет», kultur – «культура», ideal – «ідеал» і т. д.

З іншого боку, у деяких бергенських послідовників Осена лансмол являє собою дослівний переклад з данської на давньонорвезьку, з деякими відхиленнями від давньонорвезької орфографії, але з повним збереженням датського книжкового синтаксису. Зазвичай, однак, лансмол кожного учасника наближається до рідного діалекту даного автора, притому не тільки в фонетиці (що неминуче, оскільки в лансмолі немає єдиної вимови, немає вимовного стандарту), але також і в морфології. Тому коливання у формах слів у різних авторів великі. Так, у лансмолі XIX ст. для множини із суфігованим означеним артиклем від слова kona – «дружина» зустрічаються форми konorna, konorne, konone, konurne, konunne, konune, konene, а від слова barn – «дитина» – форми borni, borne, borna, bonni, bonne, bonna, boni, bone, bona, barna.

Власне не менше мінливий був і ріксмол. При цьому напрямок, в якому він розвивався, тобто наближення до міської розмовної мови, був разом з тим і наближенням до лансмолу. Міська розмовна мова була як би тією передавальною інстанцією, яка відбирала з діалектів те, що було в них загальнонорвезькогл, тобто, що було властиво всім норвезьким діалектам (як «складова рівновага», збереження глухих проривних і т. д.), і передавала ці загальнонорвезькі риси ріксмолу, «норвегізуючи» його. Тому всі ті форми, слова чи звороти, які увійшли в ріксмол в результаті його «норвегізації», зазвичай ще раніше увійшли до лансмолу як загальнонорвезькі діалектальні риси. Так, отримують все більше поширення в ріксмолі дифтонги замість монофтонгів (stein – «камінь» замість sten, hauk – «яструб» замість høk), форми жіночого роду замість форм спільного роду (boka – «книга» замість boken, lita – «маленька» замість liten), форми множини середнього роду з суфігованим означеним артиклем на -a (beina – «ноги» замість benene) і т. п. завжди були правилом у лансмолі.

Ще до орфографічних реформ XX ст. ріксмол не був одноманітним. Так, ріксмол казок Асбйорнсена і My за своїм народно-розмовним синтаксисом і стилем був зразком для лансмолу, як це визнавав сам Осен. Навпаки, ріксмол багатьох письменників XIX ст. (зокрема раннього Ібсена) абсолютно не відрізнявся від датської писемної мови. В результаті орфографічних реформ  XX ст. (особливо реформи 1917 і 1938 рр., які ставили собі за мету зближення ріксмол з лансмолом і які залишали велику свободу у виборі форм) ріксмол став значно менш одноманітним. Можливими стали більше або менше «норвегізовані» його різновиди. У деяких випадках, особливо в шкільних підручниках, ріксмол майже не відрізняється від лансмолу. Це в свою чергу викликає протидію прихильників традиційного ріксмолу, які називають мову таких підручників «ковбасною мовою» (pølsemål), оскільки він являє собою як би суміш ріксмолу й лансмолу, і висловлюють побоювання, чи не три тепер мови в Норвегії замість двох.

Звичайно, для твердження, що в сучасній Норвегії три мови, не більше підстав, ніж для твердження, що в ній дві мови. Очевидно, що не можна вважати ріксмол і лансмол двома національними мовами. «Немає нації, яка б говорила відразу різними мовами». Ріксмол і лансмол це тільки різновиди національної норми, процес становлення якої, ні в її письмовій, ні в її усній формі, в Норвегії ще не завершився. Ріксмол і лан смол – це як би дві сторони одного процесу, характерного для всякої національної мови, саме – процесу вироблення національної норми.

Лансмол – прояв відцентрової тенденції цього процесу. Навпаки, ріксмол – прояв доцентрової тенденції того ж процесу. З огляду на специфічні історичні умови, про які мова йшла вище, ці тенденції виявилися в Норвегії поляризованими в дві різні форми літературної мови. Лансмол забезпечує можливо більш широку діалектальну, тобто народно-розмовну, основу національної норми, тоді як ріксмол забезпечує за цією нормою центральне положення в країні. Але сам по собі і ріксмол, незважаючи на його більш центральне положення, не є ще національною нормою, так як і він немислимий без лансмолу, з якого він черпає все, що може стати елементами національної норми. Взаємодіючи один з одним і утворюючи суперечливу єдність, ці дві форми норвезької літературної мови розвиваються в напрямку майбутньої єдиної національної норми.

Перспективи подальшого розвитку норвезької мови можуть бути намічені тільки в загальних рисах. Безсумнівно, що в умовах капіталізму, коли зберігається відмінність між містом і селом, між розумовою і фізичною працею, національна норма не може охопити все суспільство, не може повністю відтіснити місцеві діалекти. Але оскільки існуватимуть норвезькі місцеві діалекти, що значно відрізняються від міської розмовної мови, остільки буде існувати й основа для двох різновидів національної норми, тобто ріксмолу й лансмолу. Ймовірно, все ж ріксмол і лансмол будуть надалі все більше зближуватися. Але навіть якщо б надалі і не відбулося їх злиття, а одна з цих форм норвезької літературної мови – скоріше все ж лансмол – відмерла б, все одно не можна було б ігнорувати роль, яку ця відмерла форма зіграла в процесі становлення норвезької національної норми з огляду на вплив наданого нею на іншу форму в ході боротьби з нею.

 
 
0 ответы

Ответить

Want to join the discussion?
Feel free to contribute!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *