Ця криза, яка так і не скінчилась: як з неї вийти?

З 1973 року криза так і не скінчилась. Вона посилюється з 2007 року. Проте існують рішення, як вийти з цієї системної кризи капіталізму.

За Жаном-Марі Гаррібейєм, Мішелем Гюссоном, Естер Джефферс, Фредеріком Лемером, Домініком Фліоном. Фрагмент з книги “Ця криза, яка так і не скінчилась … тут є вихід”(*).

Коли пролунало перше серйозне попередження, восени 1973 р. Все економічне і політичне середовище сколихнулося: “Це провина нафти!”, – вигукнули боязкі коментатори; “Це провина ОПЕК! “, – вигукнули сміливі; “Це провина арабів!”, – за словами расистів. Таким чином, криза стала катастрофою, “шоком”, як назвали її спеціалісти, “екзогенним шоком”, додали ліцензовані вчені. Екзогенним? З цієї миті необхідно було вивчити нове слово або, принаймні, знайти, як його помістити в новий контекст. Не було й питання про те, чи досягне економічна система екстремальної ситуації, коли вся її динаміка і можливості,досягнуті в післявоєнний період, будуть зруйновані.

Не викликає сумнівів щодо узгодження протиріч, що виникають у домінуючій світовій економічній моделі: криза була оголошена “екзогенною”, тобто мала причину, яка є зовнішньою для капіталізму, начебто явищем природним, за які людина не відповідає. Охарактеризована таким чином,  криза може бути лише тимчасовою, локалізованою, а потім подоланою розсудливими засобами правління, якими керує обізнаний уряд. Епоха побачила розквіт обіцянок, які мали б заспокоїти, обіцяючи кращий світ з наступного дня. Гельмут Шмідт, канцлер Німеччини, проголосив: “Сьогоднішні прибутки – це інвестиції завтра та робочі місця післязавтра.”. А під час мандату свого товариша Валері Джіскара д’Естена, великого ініціатора неоліберальної політики у Франції, було сказано: “Ми вже бачимо кінець тунелю.” .Провісником був Жак Ширак, в наступному прем’єр-міністр. Шторм був суворим, але пророцтво – оптимістичним.

Що за криза?

Майже через півстоліття пророцтво все ще не підтверджувалося. Що ще гірше, тривожні сигнали виникали один за одним з регулярними інтервалами, з тенденцією ставати сильнішими та поширенішими, до появи в 2007 році фінансового торнадо, який негайно спровокував глобальну економічну катастрофу. Отже, яке явище слід позначити словом “криза”? Чи кожен з цих сигналів був “кризою”: нафтова криза в 1973 році, потім у 1978-1979 роках, мексиканська боргова криза та країн, що розвиваються у 1982 року, криза ощадних банків США в 1987 році, Російська та Азійська кризи в 1997-1998 роках, криза нової економіки та Інтернету в 2000 році, криза в сфері нерухомості в 2007 році, тощо? Чи були кожна з цих “криз” симптомом більш глибокого, більш тривалого, більш системного явища? У цьому випадку нам слід залишити термін “криза” для такого довгого перевороту, який більше не можна розглядати як нещасний випадок або природне явище, скоріше як “ендогенний” феномен, тобто той, що спричинений внутрішньою логікою системи. З огляду на такий підхід, криза має сприйматися в цілому, в її багатовимірності, в її цивілізаційному характері, настільки, щоб наражати суспільства на ризик краху, неможливості забезпечити життєві умови людства й стійкість екосистемних балансів.

Криза глобального, системного капіталізму…

Коли луснув пузир сфери нерухомості та спалахнула фінансова криза в 2007 році ми характеризували кризу капіталізму як глобальну, системну, в котрій переплелись у новий спосіб соціальні та екологічні протиріччя [1]. Майже через десять років причини цієї глобальності все ще не розкрита, тому що, не відповівши на ці протиріччя, неоліберальна політика, яка була підтримана, незважаючи на очевидну невдачу, їх лише посилила. Це є доказом стійкості капіталізму, який, можливо, був недооціненим в 2007-2008 роках, масштаби катастрофи дозволяють припустити, що неоліберальний період капіталізму закінчився.

У цієї нової книги є подвійна мета: краще зрозуміти, в чому полягає глобальність криза, і показати, що ми не можемо вийти з неї, якщо не спробуємо вирішити саму логіку системи.

 … за характером серйозніша за Велику депресію 1930-х років

Глобальний характер кризи обумовлений рядом факторів, які підсилюються, доповнюючи один одного. По-перше, це стосується всіх країн світу та всіх основних галузей діяльності. У цьому сенсі вона(криза) вже серйозніша за характером, ніж Велика депресія 1930-х років: як багаті країни, країни, що розвиваються, і бідні країни в різному ступені беруть участь у цьому глобальному хаосі. Криза швидко отримала частину центру, самого серця капіталізму, США, цілу “тріаду” (Північна Америка, Західна Європа, Японія), а потім периферію системи. І те, що найбільше дивує громадянин, це те, яким дивовижним чином криза приватного боргу перетворилася на кризу державного боргу.

Далі, вона глобальна за її численними параметрами. Модель фінансового накопичення неприйнятна, як з точки зору її впливу на розподіл багатства, так і на розповсюдження спекулятивних методів, і концентрації економічних та політичних сил, і аж до того, що це загрожує позбавити демократію сенсу, і, в результаті може позбавити народ можливості участі у державних справах. Криза йде від економічної до фінансової, від соціальної до екологічної, від політичної до ідеологічної. Глобалізація далека від зменшення нерівності в усьому світі, вона зосереджує в більшій мірі багатство всередині кожного суспільства.

Надмірна експлуатація невідновлюваних ресурсів

Розмежування між Північчю та Півднем, безумовно, змістилося загалом через розвиток країн, що розвиваються, але його не ліквідовано. В найбідніших країнах, а також у деяких країнах, що розвиваються, хижацька економіка, захоплення землі та введення сільськогосподарської моделі, спрямованої на експорт, а не на продовольчі культури, як і раніше залишаються звичайною справою. Криза, звичайно, екологічна, через прагнення збільшення виробництва, яке поширюється ще з дев’ятнадцятого століття, а згодом – через нестримний екстрактівізм, тобто надмірну експлуатацію невідновлюваних ресурсів. Саме цей аспект дає нам знати, що людські суспільства знаходяться під загрозою знищення.

Крах домінуючої економічної теорії

Зміни глобального капіталізму мають геополітичні наслідки, оскільки баланс сил у світі змінився і вже не нагадує повоєнний період; імперіалізм майже не змінився за своєю суттю, але він змінив форму, і головні діючі персонажі вже інші.

Криза допомогла делегітимізувати неоліберальну ідеологію: ринок, конкуренція, вільна торгівля, свобода дій і жадібність не призводять до загального добробуту. Цей крах також став кінцем для домінуючої економічній теорії, яка базується на homo économicus, нібито раціональному та вільному в своєму виборі, вважаючого себе володарем природи через свою роботу з єдиною метою максимізації свого особистого щастя.

Нарешті, ця криза піддає сумніву відносини, які суспільство будує з наукою, оскільки воно протягом кількох століть підтримувало “прогрес” та було одним з її основних легітимацій. Але на початку двадцять першого століття наука все більше підкоряється імперативам капіталістичної економіки, і в результаті суспільство все менше і менше контролює визначення цілей дослідження. Спадкові знання та навички делегітимізуються і зводяться до рівня простих забобонів, хоча, як не парадоксально, багатонаціональні підприємства агробізнесу, хімічні підприємства та аптеки намагаються розфасувати молекули рослин, що використовуються в традиційній медицині, щоб зробити їх активними інгредієнтами хімічних препаратів.

Чи йде мова про моральну кризу? Узагальнений розлад системи ставить під сумнів ті цінності, які, на думку останньої, можуть бути нав’язані світові, а саме – “фінансова вартість”, що знаходиться на вершині “цінностей”. Проте наполягання прихильників системи та її головних ідеологів на їх бажанні “моралізувати капіталізм”, або навіть “відновити” його, повинні бути викритими. В основному, це стратегія відволікання правлячих класів. Пошук козла відпущення, в той час, коли бурлить соціальне повстання, це класичний маневр, і кандидатів не бракує: Медофф, Кервієль та всі інші “бандити в законі”.

Жадібний фінансовий світ, на противагу доброчесному промисловому капіталізму?

Теза про жадібний фінансовий світ, на противагу доброчесному промисловому капіталізму, вже не витримує перевірки, оскільки погіршення соціальних відносин у так званій реальній продуктивній економіці підтримувало фінансовий світ протягом тридцяти років: чим менша заробітна плата та соціальний захист, тим більший прибуток для акціонерів. І тому, що фінансова сфера є необхідним елементом для обігу капіталу, який є необхідним фактором для конкуренції між робітниками, і навпаки, фінансова оцінка не може бути реалізована глобально та на тривалий строк без виробничої сфери.

Тунель здається таким нескінченним. Джискардо-шіракська метафора та наступні містифікації, такі як “інверсія кривої безробіття”, спрямовані лише на приховування причин, чому рівень безробіття постійно зростає, бідність підсилюється, в той час як багатство накопичується, ресурси вичерпуються, клімат теплішає, фінансові вимоги стають надмірно високими, соціальний захист, трудовий закон і державні служби скорочуються, знання та культура приватизуються тощо. Але перебування в тунелі – це не вирок.

Вихід із системи, яка себе вичерпала

У цій книзі ми приступаємо до найбільш синтетичної інвентаризації того, що суспільства можуть зробити демократичним шляхом, якщо почати діяти зараз, для того, щоб вийти з системи, яка себе вичерпала:

  • розвивати продуктивну модель соціального та екологічного переходу замість того, щоб шукати економічний зріст за будь-якою ціною або озеленення її на декоративний манер; це означає відмову від помилкових рішень, з одного боку, через те, що ресурси планети вичерпуються, з іншого боку, через те, що модель безупинного зростання ігнорує питання про розподіл плодів зростання, посилаючи до дідька зменшення нерівності та соціальну справедливість;
  • поставити під сумнів прерогативи капіталу; це означає перебудову для працівників основи прав, які сьогодні нівелюються під приводом конкурентоспроможності; це також означає скорочення робочого часу, щоб позбутися від міфу, який прирівнює прогрес до накопичення ринкових товарів та  щоб сприяти кращому розподілу продуктивності праці; це також означає гарантію доступу для кожного до неринкових послуг, вартість яких соціалізується;
  • відібрати владу фінансистів та банків; це означає покласти край усім спекулятивним процедурам та провести інституційну реформу, яка розділяє депозитні та бізнес-банки, поставивши їх під демократичний контроль, соціалізувавши їх, та поставить центральні банки на службу суспільству, конвертуючи гроші у суспільне благо.
 
 
0 ответы

Ответить

Want to join the discussion?
Feel free to contribute!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *